Увесь цивілізований світ 15 жовтня відзначає Міжнародний день білої тростини.
Історія виникнення білої тростини починається у 20-х роках минулого століття. Професійний фотограф із Бристоля (Британія) Джеймс Бігс у результаті нещасного випадку повністю втратив зір і не мав змоги самостійно пересуватися. Тоді він взяв у руки звичайну тростину і спробував за допомогою неї ходити вулицями міста, але швидко зрозумів, що це вкрай небезпечно: його постійно штовхали зустрічні перехожі. Його навіть мало не збив автомобіль через те, що він не виділявся з натовпу. Тоді незрячий англієць вирішив пофарбувати тростину в білий колір, аби її було видно здалеку і всі розуміли, що йде незряча людина.
З того часу біла тростина стала символом сліпоти й незалежного та самостійного пересування незрячої людини у просторі. За допомогою білої тростини люди з порушеннями зору можуть самостійно відвідувати потрібні їм місця: крамниці, медичні установи та навчальні й культурні заклади, ходити на роботу й навіть мандрувати. Цьогоріч 15 жовтня Біла тростина зібрала незрячих дорослих і дітей на цікавий захід «Доступний культурний простір для незрячих або Поезія на дотик».
Об’єднана редакція періодичних видань Українського товариства сліпих «Заклик» та Республіканський будинок звукозапису і друку Українського товариства сліпих разом із Літературно-меморіальним будинком-музеєм Тараса Шевченка запросили до приміщення музею учасників заходу, серед яких були присутні Уповноважена Київської міської ради з прав осіб з інвалідністю Леся Петрівська, учні Київської спеціальної школи № 5 ім. Я. П. Батюка для незрячих дітей, працівники редакції «Заклик» і РБЗіД УТОС і члени Київської територіальної первинної організації №4 Українського товариства сліпих. Під час заходу з вітальним словом виступили Леся Петрівська та головний редактор редакції «Заклик» Наталія Щербань. Про проблеми доступності міської інфраструктури для незрячих киян розповів у своєму виступі президент Всеукраїнської громадської організації людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії» Геннадій Євсев’єв. Він зокрема зазначив, що тактильні направляючі плитки в місті вкладаються не завжди правильно і що транспорт, який має озвучку, не завжди її вмикає, що ускладнює самостійне пересування людей із порушеннями зору столицею. На жаль, залишається актуальною проблема покинутих велосипедів і самокатів, а також паркування автомобілів на тротуарі, що заважає пересуватися не лише незрячій людині, але навіть і зрячій.
Радо й гостинно всіх присутніх вітали завідувачка музею Галина Мрозек та старший науковий співробітник музею Оксана Какадій-Нагорна. У своїй щирій промові вони згадали великого Кобзаря, та розповіли, що його життя і творчість також були пов’язані з незрячими людьми. Адже молодша сестра Тараса Шевченка Марія народилася незрячою, і поет постійно піклувався про неї, а у своїх поемах не раз згадував сліпих кобзарів, які у своїх думах оспівували страждання нашого народу. Також пані Оксана наголосила на тому, що їхній музей завжди доступний і відкритий для кожного відвідувача, і, звісно ж, для людей із інвалідністю.
Офіційна частина поступово перетворилася на справжнє мистецьке свято. Перед присутніми щиро і проникливо заспівав під гітару й зачитав вірші Тараса Шевченка незрячий історик, колишній вихованець Київської спеціальної школи № 5 для незрячих дітей Владислав Цимбал.
Неабиякі творчі здібності продемонстрували юні учасники заходу. Яскраво та активно виступили учні спецшколи для незрячих дітей Козлова Софія (5-А), Туровський Арсен (5-А), Кожухівський Володимир (10-Б), Ільченко Олександр (10-Б) та Кошла Богдан (8-А). Вони грали на гітарі та фортепіано, співали пісні й читали вірші.
Цікаву програму для всіх учасників заходу підготували працівники музею. Вони провели конкурс із мішечками, які були наповнені різними крупами та травами. Мішечки підносили по черзі кожному незрячому учаснику, який мав відгадати, що знаходиться в ньому. Також для всіх охочих були проведені індивідуальні екскурсії, під час яких можна було познайомитися зі старовинними експонатами на дотик. А справжнім дивом музейного саду є 200-літня шовковиця, плоди з якої куштував і любив Тарас Григорович Шевченко. Цікаво, що й донині дерево дарує нам свої соковиті ягоди.
На жаль, час швидко сплинув. Зустріч була настільки теплою та цікавою, що учасники не хотіли розходитись. Ще одна приємність чекала на них. Працівники музею почастували всіх смаколиками та запросили частіше відвідувати музей і не забувати поезію великого Кобзаря, чиє слово донині є зброєю в боротьбі за волю нашого народу.